Свято-прощання з початковою школою з Котигорошком(4 клас)

Свято-прощання з початковою школою з Котигорошком(4 клас)

Збоку сцени сидить старий чоловік, він щось майструє і мугикає пісеньку. До нього підходить хлопчик, одягнений у сірий одяг, і зупиняється.

Дід. Агов! Здоров був! Звідки ти такий взявся у наших краях? Ніби й нетутешній, вбраний дивно, як із казки прийшов... А звати тебе як?

Котигорошко. А я і є не тутешній, бо я і ніби є і мене ніби немає... Хотів би я і сам знати, де я і що зі мною.

Дід. Щось я нічого не можу зрозуміти з того, що ти говориш... Звідки ти і куди простуєш? Так кумедно вбраний...

Котигорошко. Кумедно, кажете... (оглядає себе), авжеж, ви мені теж кумедні дуже... у нас так не вдягаються... А звідки я... та ж з України я, а звуть мене — Котигорошко! Ось і все. Це за малий мій зріст так називають, але я вже великий, десять років маю. Батькам по господарству допомагаю, бо сила у мене є. А всі ми родом із царства Гороха, у тім царстві людей є трохи. Там всі і живемо, поле оремо і хліб їмо.

Дід. А як же ти опинився тут? Ой, та тепер я вже здогадуюсь, що ти з справжнісінької казки з’явився, але ж як?

Котигорошко.

 Дуже дивно, що й казати:

 Ступив якось я із хати,

 А там щось таке стояло...

 Я вліз у нього, а воно помчало...

 Світ увесь закрутився,

 А я  - ось тут опинився.

 Ох, бідний я, що робити?

 І як у цім світі жити?

 Під  лісом я сам опинився,

 Про це навіть сон не снився.

 Мчав я у тому возі,

 Сам вистрибнуть не в змозі.

 А хлопець якийсь сказав,

 Щоб я їх ось там чекав.

 Тоді і доставлять додому,

 На стежечку на знайому...

Дід. Та ти не журись, Котигорошку, це наші діти, вони зробили на гуртку машину часу, от і вирішили випробувати, мене, звичайно, не спитавши. Це учні з нашої школи. А раз вони тебе сюди доставили, то й назад закинуть без перешкод — точна у них машина, не журись. Ти розумієш, про що я розповідаю?

Котигорошко. Трохи, але не дуже, хоч тато казали, що я башковитий! І голова у мене будь здоров! Дуже розумна, не раз казав: — Я все на льоту схоплюю!

Дід. Говорити ти мастак, я бачу! А читати вмієш?

Котигорошко. Що-що? А що то таке «чи-та-ти»? Я навчусь, тільки покажіть.

Дід. Ах, і правда, про що я питаю, ти ж з далекого минулого! Та нічого, сьогодні ти побачиш багато такого, що і в казках не чув, бо підемо ми сьогодні на концерт у школу, бо сьогодні там свято у моїх правнуків, вони прощаються зі школою першого ступеня, а далі підуть навчатися у школу другого ступеня, а там третього і т. д., щоб розумними бути, бо ж у нас кажуть: «За одного розумного десять невчених дають».

Котигорошко. І в нас так кажуть, а ще приказують: «Мудрим ніхто не вродився, а навчився». От і я хочу багато знати у цьому світі, щоб жилося нам краще, та тільки людям не до науки. Змій поганий людей знищує, то треба із ним розібратися, а тоді до науки братися... І хто б нам допоміг?

Дід. А ти це зробиш...

Котигорошко. Що я зроблю?

Дід. Змія уб’єш, народ звільниш і заживете всі щасливо! А про тебе в казках напишуть, і наші діти дуже любитимуть їх читати. І про тебе ніколи не забудуть. Ось так!

Котигорошко. Та що ви! Справді чи дурите? Тільки нікому про це не кажіть, бо мене засміють, я ж такий малий, і так усі сміються...

Дід. Як скажеш, не казатиму, тільки вони й самі здогадаються, як побачать. А коли тебе мають забрати?

Котигорошко. Як тінь он від тої сосни впаде на ось той камінь (показує рукою). А давайте сховаємось, бо я боюсь, чогось серце аж вистрибує — так страшно і боязко мені... Тільки скажіть мені, що таке ШКОЛА?

Дід.

 Школа! Школа! Це така країна.

 Де усе цікаве і казкове!

 Там росте, навчається дитина,

 І дитинство — просто веселкове!

 В цій країні роблять справжнє диво,

 Бо і розум, і душа світліє!

 Тут ростуть, навчаються щасливо,

 І дитина кожна все уміє!

Котигорошко. От би мені потрапити в таку країну, хоч би одну мить побачити всі дива, про які ви розповідаєте. Така красива казка!

Дід. То не казка, це дійсність, а ти потрапиш до неї, тільки не бійся, я буду з тобою, все поясню, розкажу... От тільки книжку тобі не подарую, бо перевантажувати машину часу не можна ні на грам, а то біда може статись. Вони й так утнули! Тебе прихопили, а ще ж назад, у минуле, треба повернутись, хоч би все вдалося, я переживаю за них. Це ж треба без дозволу машину часу взяти і мандрувати... Ну, а тепер ходімо швидше до школи, не бійся.

Виходять. Завіса. На сцені в цей час ставлять квіти, готують згідно з задумом організатора свята. На сцену виходить вчителька.

Вчителька.

 Йдуть від мене знову діти,

 Щоб мужніти і рости,

 Щоб знаннями володіти,

 У життя сміливо йти.

 Я ж навчила їх читати,

 І писати, й рахувать,

 В мріях сонячних літати,

 І дружити, й мандрувать.

 Обирать свою дорогу,

 Честь і совість берегти,

 Другу йти на допомогу,

 Наближатись до мети.

 І любити рідну мову,

 Україну — рідний край.

 Зараз свято в нас чудове,

 Скажуть всі мені: «Прощай!»

    І хоч розставатись завжди сумно, бо я так звикла до них, так зріднилась, та я щаслива, що вони виросли, змужніли і йдуть здорові здобувати нові знання, так необхідні для людини. Я їх усіх дуже люблю, шкода розлучатись, та нічого не стоїть на місці: діти ростуть, вчителі старіють і виходять зустрічати нове покоління діток, щоб навчати і виховувати. Не встигнеш і вгору глянути, як полетять вони на дороги дорослого життя. А поки що вони просто діти. Вони дуже добрі, чуйні. Сьогодні ж свято, і вони покажуть все, чого навчились, для батьків і вчителів. А он уже й біжать, чую їхні голоси!

Вибігають декілька дітей, біжать до вчительки в обійми.

Вчителька. Ви вже тут, мої любі! Ну що, готові до свята?

Діти. Готові, ходімо! Будемо починати!

Закривається сцена, звучить музика або пісня за вибором організатора, на сцену виходять хлопчик і дівчинка, вони виконують роль ведучих. Це Оля і Максим.

Максим. Ось і закінчили ми початкову школу, дивно навіть і не віриться, що вже підемо зі свого гніздечка, де було так добре, затишно, спокійно, як вдома...

Оля. Нічого, зате нас чекає нове життя! Ще незнайоме, але я впевнена, що дуже веселе і радісне, я знаю!

Максим. О! Та хіба ж нам не було весело?

Оля. Та було, звичайно, але ж ми ростемо і нам треба новий простір! От для цього в школі і є різні зміни. То школа першого ступеня, то другого, то третього, а там далі різні вузи і т. д. Це для того, щоб людина відчувала зміни, росла не тільки фізично, а й духовно! У цьому і полягає прогрес, Миколко!

Максим. Твоя правда, але з початковою школою теж прощатись шкода...

Оля. Ну, тоді сиди все життя у четвертому класі... Чого ти журишся, то ж усі разом будемо, та й учителька поруч, ми будемо до неї приходити, допомагати, з малими дітьми бавитимемось на перервах, все це буде...

Максим. Ну що ж, починаємо свято. Я все згадую той перший день, коли мене мама привела до школи, де все так бентежило, дивувало і лякало.

 Без мами вперше. Трохи страшно. Де я?

 Повсюди гамір. Тут я перший раз.

 Учителька взяла за руку, наче Фея,

 І повела мене у перший клас.

 У школі діти, сміх і радість всюди.

 Минає страх мій. Тут такі ж, як я.

 І каже вчителька: «Все добре буде,

 А клас наш стане як одна сім’я».

Було все вперше: друзі, вчитель, школа,

 Урок і книжка, в зошиті — поля!

 Та не забуду я цього ніколи!

 Як і того, що кругла в нас Земля.

Біжить до школи вже й моя стежина,

 До знань, до світла, до ясних вершин.

 І стала рідною шкільна картина.

 Є стільки друзів! Я тут не один!

Все стало рідне, і близьке, й знайоме,

 Біжу до школи, в дорогий мій дім.

 Я знаю все тут, все мені відоме,

 І я не гість, а я господар в нім!

Звучить пісня

Оля.  Ми всьому вчилися у школі:

 Писать, читати і сидіти.

 Усе приходило поволі,

 Ставали школярами діти.

 Знання у школі здобували,

 Уміння, навички в навчанні.

 І сміливішими ставали —

 Уроки всі були повчальні.

Учились діти міркувати,

 І говорити гарне слово,

 І вірші вчити, і співати —

 Було всім весело й чудово!

Бо вчителька, як рідна мама,

 Любов’ю учнів зігрівала.

 Вона завжди бувала з нами,

 А настрій по очах читала.

І ми горнулись до людини,

 Бо з нею тепло і привітно.

 Вона — як сонце для дитини,

 Що у житті чарівно квітне.

І гріє нас вона так само

 Любов’ю щирою своєю.

 І вчительку ми звали «мамо»,

 Як залишались довше з нею.

Сергій. Дозвольте і нам теж сказати вірш про школу, бо дуже пам’ятний для нас завжди перший день навчання (діти погоджуються).

 «Вставай, синочку, сонечко зійшло,

 До школи йти тобі пора настала».

 А сонце, й справді, радісно цвіло,

 Здалося, що й веселка в небі грала.

Осінні квіти зоряно цвіли,

 І синє небо кликало літати.

 А хлопчики й дівчатка в школу йшли,

 Щоб світло знань для себе здобувати.

Сміявся ранок сміхом дітвори,

 Роса блищала скрізь на пелюсточках.

 І сонечко сміялося згори —

 Надію бачило в усіх синах і дочках.

Це було так гарно! І кожного року мама до мене саме так звертається, цими словами, і я згадую той перший день. І от тепер ми трохи підросли, а школа кожного вересня скликає не просто учнів, а друзів до свого класу, до книжок, до знань закликає. Здорово все ж! Правда?

Оля. І не уявляю, як би було без школи, без усіх вас? Це справді дивна і чарівна країна, у якій ми щодня мріємо, вчимось, творимо, пізнаємо так багато нового, дивовижного! Чарівна країна нашого дитинства!

Максим. А ще прекрасно, що з нами поруч рідні вчителі, які зігрівають всіх своєю любов’ю, щирістю, ласкою, ніжним теплом. Тому нам так добре у своїх класах і затишно…

Сценки – уроки

А зараз ми запрошуємо вас на останній урок у початковій школі.  Вашій увазі ми пропонуємо фрагменти уроків і веселі перерви,  без яких неможливе навчання у школі. Отже наші уроки

 (Дзвенять  дзвіночки. Пісня «Вчать у школі». Ведучий або дитина, яка розповідати вірш про урок читання, відриває  пелюстку з ромашки, яка прикріплена до дошки, і читає назву уроку: «Читання»)

Урок читання   Мій друже й супутнику, Книго моя,

                            Завжди на дозвіллі, Де ти — там і я.

                            Ми добре з тобою Проводимо час,

                            Чудова розмова Триває у нас.

Зараз перевіримо, як діти і батьки засвоїли цей предмет.  Хто знає  відповідь на запитання, підносить руку. За правильну відповідь одержуєте 12.

1.Завжди можу стати у пригоді,

Моїх вам порад не злічить.

І кажуть про мене в народі:

«Мовчить, а сто дурнів навчить».    (Книжка)

2.А відгадайте-но: що я таке?

Всі хочуть, як народиться дитина,

Щоб я було красиве і дзвінке,

Бо носить все життя мене людина.    (Ім’я)

3.Без чого не можна написати вірш?  (без рими)

4. Хто автор рядків:  « Поснуло все тільки дівчата та соловейко не затих.» (Т. Г. Шевченко)

5. Про кого говориться у цих рядках «Після невдалої спроби стати музикантом він вирішив стати художником. Він прийшов до Тюбика і попросив у нього фарби і пензлика.» (Незнайка)

6. Слово це – старовинна будова

    З гостряками мурованих веж.

   Щойно зміниш ти наголос слова –

   Цим одразу будову замкнеш.   (Замок – замок)

 (лунає дзвінок) Урок читання закінчений.  А зараз музична перерва.

Частівки

Ми частівки заспіваєм                                   

До – ре – мі – фа – соль – ля – сі

Вам сьогодні від душі,                                  

Чемно ми співаєм,

Як віднині ми вже стали                               

А признаємось вам чесно –

Горезвісні школярі.                                          

Нічого не знаєм.

У ту школу ми ходили                                     

Нас постійно научали –

На початку зі слізьми.                                       

Там не стукни, не штовхни,

Та сьогодні ми вже плачем,                              

І у діток я по черзі

Бо не хочем в старшу йти                                 

Всіх пробачення просив.

З нами клопоту зазнали                                     

Нас в їдальні заставляли

І батьки, і вчителі,                                             

Все з’їдати до кінця.

Поки букви ми вивчали                                    

І була для бідних діток

У нещаснім букварі.                                         

Це справжнісінька біда.

Та й навіщо нам потрібна                                 

А з домашнім завданням

Математика оця?                                              

 В нас цілі проблеми.

Щоб так мучити щоденно                                 

Тато, мама, брат, сестра

Бідних діток без кінця.                                       

Рішають за мене.

А у зошиті у мене                                              

Слава Богу, що скінчили

Букви лягли спати:                                             

Ми нарешті вже цей клас

Скільки їх не ставлю,                                        

Хай скуштує цього хліба

Не хочуть стояти                                               

Ще хтось інший після нас.

Язички вже покрутились

На англійській мові.

Ми своєї ще не знаєм,

А вчимо чужої.

(лунає дзвоник на урок)

А зараз дізнаємось, який наступний урок. ( відриває пелюстку ромашки)

Урок математики           

Ти визнана давно Главою всіх наук –

Потрібна нам ти завжди, скрізь і всюди.

Без математики ми нині, як без рук.  

(відриває пелюстку ромашки)

-  А зараз ми побачимо, як учні знають цю потрібну науку.

Завдання 1    Що не має ні початку, ні кінця? (Коло)

Завдання 2 На дорогу від дому до школи учень витрачає стільки ж часу, як і на дорогу від дому до магазину. Про що це свідчить? (Відстані однакові)

Завдання 3  О другій годині дня у Києві йшов дощ. Чи можна чекати сонячну погоду вдень через 10 годин? (Ні, тому що буде 12 годин ночі)

Завдання 4 Що більше 1година і 17 хвилин чи 77 хвилин! (Однаково).

Завдання 5  Скільки в 1кг грамів? (1000)

Завдання 6. Василько написав на папері число 89 і сказав тані: «Не виконуючи ніяких записів, зменш це число на 21» Як зробила Таня? (перевернула папір і отримала число, яке на 21 менше від 89 – 68)

Завдання 7. У дітей запитали: «Скільки у вашому класі дівчат?» Вони відповіли: «Якщо від найбільшого двоцифрового числа відняти число, записане двома вісімками, і до отриманого додати найменше двоцифрове число, то отримаємо відповідь…»  ( 21 дівчинка)

               (лунає дзвоник на перерву.

                            Лунає пісня

А зараз побачимо, як діти підказують на уроках. Отже, вашій увазі пропонується сценка «Як підказувати на уроках».

Сценка «Як підказувати на уроках»

Автор.

Біля дошки, так буває, ми не завжди молодці.

З голови там вилітають всі думки, як горобці.

        Тільки знав, і все — забувся.

Вчитель. Скільки буде п'ять по п'ять?

Автор. В клас шепочете тихенько:

Учень. Друзі, треба підказать!

Автор. Вчитель також має вуха, і оте благання слуха.

             Підведеться зі стільця й скаже.

Вчитель. Тихо! Ні слівця!

Автор. І мовчить Мишко й Сашко, Петрик і Марійка...

             Зараз, зараз вдарить грім! Зараз буде двійка!

             Я вам всім допоможу, що робити, розкажу.

             З математики урок, вийшли ви до дошки:

          «Скільки буде п'ять по п'ять?»

          Ну... забулись трошки.

          Тільки глянули у клас — і підказка вже у вас!

          Як? У тому весь секрет (ми ж бо не тетері),

          І секрет отой простий, ну простий — як двері!

         От, приміром, як «один» — цифру підказати.

         Тут не треба шепотіти, треба, друзі, чхати!

         Чхнули так: — Апчхи! Апчхи! — І усе в ажурі!

         Й біля дошки не стоїть приятель в зажурі.

    «Два» — то інший вже сигнал, треба кашлянути,

   «Три» — посмикати за ніс, «п'ять» — щоку надути.

      «Шість» — показуйте язик, ширший за лопату,

       А на 7 — обидва вуха треба розім'яти.

       8 - стисніть свій кулак, 9 — так... охоче

       Позіхніть і потягніться.

      «Нуль» — заплющіть очі.

            А учитель і не знає, що усе те означає.

            Правда, раз система ця підвела свого творця.

           ...Біля дошки я стою і у клас моргаю:

— Друзі, любі, підкажіть! Тут Іванко чхає.

Я на дошці й написав швидко одиницю,

Бо сигнал «апчхи!» — «один». Все як і годиться.

Та закашляв тут Андрій. (Я аж розгубився:

А якщо Іванко-друг раптом помилився?)

Витираю я «один» і малюю «двійку».

   В нас Андрійко — хорошист! Вірю я Андрійку.

   А Іванко знов: «Апчхи!» (Двійку витираю.

Бо Іванко — вірний друг! Я Іванка знаю!)

   А Андрій: «Кахи! Кахи!» — кашляє сердито.

   (Знать, Іванко вже не друг — порося невмите).

   А Іванко знов: «Апчхи!» (Ні, таки друзяка!

   А Андрійко-хорошист — превелика бяка!)

   А Андрій: «Кахи! Кахи!» — ну кого тут слухать

   Вже стою і не пишу, лиш розвісив вуха.

  Тут учитель підійшов і сказав тихенько:

  «Вам сьогодні я «апчхи!» ставлю здоровеньке.

  Хоча можна і «кахи!» вам поставить, друже,

  Бо Андрійко та Іванко простудились дуже.

  Гляньте, он Максим-індик,

  в нього синій вже язик

  То і є підказка». ...Отака поразка.

                         (дзвоник на урок)

Ведуча. Наступна пелюстка… Урок української мови

Рідна мова в рідній школі!

Що бринить нам чарівніш?

Що нам ближче, і миліш,

І дорожче в час недолі?!

Як розлучимось з тобою,

Як забудем голос твій,

І в Вітчизні дорогій

Говоритимеш чужою?!

Ні! В нім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Та й всім серцем закричить:

«В рідній школі — рідна мова!»

-  А тепер дайте відповіді на питання з української мови.

1.З однієї ми родини, від Андрія до Ярини

Як по одному, самі, ми буваємо німі;

Хоч і маєм різні назви й добре знаєте і всіх нас ви.

Певним станемо рядком — заговоримо ладком.

Ми — писемності основа. А без нас — ніхто ні слова!  (Букви)

2.Злита з хвостиком ця крапка,

Невеличка, власне, лапка.

Робить паузу, всім знайома.

Як вона зоветься?   (кома)

3.Як написати слово робота п’ятьма літерами? (праця)

4. Поставте слово ножиці в однині. (В однині не вживається.)

5. Що таке дієслово?

6. Назвіть 5 днів підряд, не називаючи при цьому ні чисел, ані днів тижня. (позавчора, вчора, сьогодні, завтра, післязавтра)

 (лунає дзвоник на перерву)

                                 Лунає пісня

(дзвоник на урок)

А зараз ми дізнаємося, який наступний урок. (відриває пелюстку) Урок природознавства

Вам у походи ходити

І мандрувати, любі діти.

Вмійте ж природу любити,

Кожній стеблині радіти,

В полі, у лісі, над яром -

Квіти, дерева і трави…

Цвіту не вирви задаром,

Гілки не втни для забави.

Оберігайте ж повсюди

Шлях і стежиночку в гаї.

Все те окрасою буде

Нашого рідного краю,

-  А зараз покажіть своїм батькам, чого навчилися на природознавстві. Отже, слухайте запитання.

1.Кругла  куля непроста, голуба, велика;

Без будинків там міста, без води там ріки;

Без людей і без землі і шляхи, і гори,

І моря, і взагалі — всі земні простори.  (Глобус)

2.Як станеш на просторі ти,

Скажи, що це за диво:

І видно край, але дійти

До нього неможливо?    (Горизонт)

3.Як називається найвища гора Карпат? (Говерла)

4.У всіх він є, ось подивись -

Старе, мале і юне.

Та кепсько, коли хтось кудись

Його без діла суне.      (Ніс)

5. Які гори розташовані на території України?

6. Сонце це планета, зірка чи супутник? (Зірка)

(лунає дзвоник на перерву)              

                     

                    Сценка з Лінню

На сцену вибігає Лінь, вона ловить учня, ще одного, пригортає до себе. Один хоче вирватись, а інший притулився до неї. Але Лінь не відпускає ні одного, ні другого.

Лінь. Ось ти, мій молодець! І ти йди до мене, мій постійний пацієнте. Як же я люблю таких діток, що одне говорять, але ніколи цього не виконують. Ну, це мої діточки — лінивчики-нещасливчики. Я їх так люблю!

1 хлопчик. Відчепись від мене, я не твій молодець, я ніколи з тобою не дружив! Геть від мене! Іди!

Лінивий хлопчик. А ти мене міцніше пригорни, з тобою так тепленько, так приємно...

Лінь. Ой, тебе я гарненько пригорнула, міцно затиснула. Ой, а як цей пручається! Ти подивись... Але і я не здамся, бо дуже хочу з тобою подружитися. Ну, побудь зі мною, хоч хвилиночку, а там і годиночку, і деньочок, і завжди...

                                      Вибігає дівчинка.

Дівчинка.      Геть від нього відійди!

 Іншу жертву десь знайди!

 Відпусти, погана Лінь,

 Хлопця доброго покинь!

 Мало ти дітей скосила,

 Що піднятись їм несила?

 Йди від нас за небокрай,

 Там лінивчиків шукай.

 За слова такі прости,

 Але хлопців — відпусти.

Лінь.    А як ні? Що далі буде?

 Мене ж люблять усі люди!

 Не пущу і не чекай,

 Та так грізно не гукай!

 Ну, а цих я вподобала

 Й назавжди собі придбала!

Дівчинка.    Ах! Не хочеш відпускати?

 Значить будем воювати!

 Друзів ми не залишаєм!

 А з біди їх виручаєм!

 Гей! Усі на допомогу,

 Вирушайте у дорогу!

 Зошити й книжки беріть

 Й Ліні дружно доведіть,

 Що навчання, праця й труд

 Лінь на порох розітруть!

Вибігають хлопчики і дівчатка з книжками і зошитами, біжать до Ліні. Хлопчикам, що їх зловила Лінь, дають теж зошити, книжки. Ті починають листати їх, щось вчити. Лінь їх потихеньку відпускає.

Лінь.   Ой, та нате вже, беріть,

 Лиш від мене відійдіть.

 Все ще буде в іншім часі.

 Я знайду їх в п’ятім класі...

 Ні, не буду я у збитку,

 Ще навідаю їх влітку.

 Ти ж далеко не втікай

Звертається до лінивого хлопчика, якому було приємно з нею.

 І мене не забувай!

Лінивий хлопчик.   Ой не знаю, подивлюся,  Друзів трохи я боюся....

Дівчинка.    Лінь, іди, чому пристала?

 Ти й так довго заважала!

 А тепер іди від нас,

 Нам дорослішати час.

 За книжки ми всі взялися

 Й Ліні підлої збулися!

Лінь неохоче з похнюпленою головою йде зі сцени.

Дівчинка.   Працьовитими всі стали,

 Лінь від нас тому й відстала.

 Тож і влітку всі читайте,

 Книжку й зошит не лишайте.

Виходить Дід, сідає зажурено, Котигорошко біля нього стоїть так, щоб бути мало помітним.

Дід. Ач, капосні, що надумали, казав же їм, щоб у життя не втручатись ні в минулому, ні в майбутньому, бо хто зна, які наслідки це може мати! А вони ще й Котигорошка прихопили з собою, хлопчину з далекого минулого, він од страху тремтить, геть ошелешений, нічого не розуміє і додому проситься. Уже й пора їм повертатися, а їх нема, і я спереживався геть. Хоч би повернулись вчасно!

Котигорошко. Діду, як же у вас тут добре, всі такі веселі, радісні, щасливі, ніхто Змія не боїться, свято таке гарне! А от все одно додому хочеться, бо плаче там моя матінка, журиться мій батенько, а ще клятий Змій людям жити не дає. А та думка, що я повинен світ врятувати від людоїда, не дає спокою, як же я це зроблю? А мені тут добре, я ніби у казці побував, а може, й справді в казці? Тепер нічого не розумію: що зі мною, де я?

Дід. Ти в своєму рідному краю, я тобі пояснював, тільки у другому часі, в тому, що вже пройшов для нас, а для тебе ще не настав. Ти не переживай, діти з’являться, я знаю, вони все повернуть на свої місця, зачекай.

Котигорошко. А як же змінився світ, хіба таке може бути? Всі такі життєрадісні, веселі, щасливі! А як живуть, які будинки, вози самохідні! Школа! Хоч би мені не прокидатись ніколи від такого сну... чи то казки. Але ж додому треба, Змія вбити, та за науку братися людям пора, щоб так жити!

Заходять діти, звертаються до діда, а Котигорошка не бачать.

- Іване Степановичу! Пробачте, у нас пригода сталась така...

Дід. Знаю я вашу пригоду... Палива досить? Забирайте скоріше Котигорошка та доставляйте додому, бо знудилась дитина, а я з вами поговорю потім, як повернетесь.

-  Ми не винні, він сам заліз у машину часу, а як виявили, то було пізно, змушені були залишити тут, щоб хоч на двісті років у майбутнє полетіти, хоч на п’ятсот планували!

Дід. Добре, що хоч Змій не заліз непомічений, а то б і кісточок уже б не було. Теж мені герої... Котигорошку, біжи сюди, за тобою хлопці прийшли, відвезуть тебе до тата з мамою.

-  Прощавай, друже! Будь сміливим! Знай, що ти повинен зробити на цій Землі! Не забувай про нас! Щасливо!

     Діти беруть за руки Котигорошка і вибігають.

Котигорошко. Дякую Вам! Я не забуду цієї казки ніколи, прощавайте!

Дід. От діти, хороші вони, та клопоту з ними скільки, доки виростуть! Гарний у нас час! Діти хороші, цікаві ростуть, добрі, але трохи безпечні, проте діти завжди були цікаві, як колись, так і тепер! Тож і Котигорошко з цікавості в машину часу заліз, а наші з цікавості полетіли і в минуле, і в майбутнє... Дивне життя людське. А цікаво, що ж в майбутньому на нас чекає?

            Повертаються діти з машини часу.

. Ну, все чудово, хлопця доставили в минуле, тато і мама його стріли, але не сварили. Він пішов допомагати батькам, тільки дуже задумався. А ми тут. Будете сварити?

Дід. Добре все, що добре закінчується. Самі як би поступили на моєму місці? Краще розкажіть, що там, в майбутньому? Як там?

-   Ми далеко не летіли, тільки на двісті років вперед, боялись, що не встигнемо назад. А треба ж було хлопця доставити в минуле, але те, що ми побачили, вразило всіх!

-  Прогрес такий в усьому — казка! Які машини! Які сади! Які будинки — все супер! Все, що зараз у нас, смішно виглядає, як колишні дитячі іграшки, та що й казати. Ми бачили казку!

-  А може, це наша мрія ? Там все не так, як у нас!

Дід. А тепер скажіть мені: то знання нам потрібні сьогодні чи  ні?

-  О! Та ще й як потрібні, бо хто для нас усе це зробить? Це найбільше багатство для людини — її знання! Знання та добре серце людини зроблять світ таким, як ми бачили.

-  Ой, треба вчитись щодня, багато дуже знати, щоб все це побудувати!

-  Як каже мій дідусь, — За голову треба братись, за розум, щоб пізно не стало!

-  Не лякайте нас майбутнім, бо воно, як я зрозуміла, прекрасне!

-  Так, чарівне, тільки саме воно не прийде, його треба будувати, а не гаяти час. Тому всім нам сьогодні вчитись треба!

-  У нас є всі можливості і бажання зробити наше майбутнє прекрасним, ми будемо добре вчитись, є всі дані для успішного навчання, і бажання є, і можливості!

-  Але ж стільки нового на нас чекає! Різні предмети, різні вчителі!

-  Ну й що? Всі предмети дуже цікаві. Ось взяти історію, це ж про минуле, он хлопці побували там насправді і не боялись, а вчити ж ще легше! А географія — це ж про нашу Землю! Як її не вивчити!

-  Все тобі, Олю, просто, а людей скільки нових! Це тобі як?

-  От була у нас одна наша вчителька — все було зрозуміло і ясно, бо вона нас так любила. Тепер, кажуть, будуть різні вчителі. Кожен свій предмет буде викладати, а ще й класний керівник буде попри це...

-  Ну й що? Звикнемо. Головне, щоб кожен із нас був добрим, слухняним, чемним. Бо, як народ каже: «Доброму завжди добре». Та й усім від того добре буде.

-  Вчителі всіх любитимуть, коли ми будемо слухняними, вчитимемо кожен день уроки, виконуватимемо правила для учнів... Чому ж не любити таких дітей?

-  Так тобі здається. Але ж вимоги у кожного свої, та й не знають вони ще нас.

-  Ага, може, будуть придиратися, вимагати, наказувати...

-  Ну, так-так, тебе покараєш! Ти сам кого хочеш покараєш! Ніхто цього не ставить собі за мету, придиратися, наказувати... Ти сам будь людиною! Вчися щодня, виконуй домашні завдання, все роби, як треба, і будуть тебе всі поважати і любити.

-  А він ще нічого не знає, а вже буде робити так, як в пісеньці співається...

-  А як там співається? Щось не пам’ятаю.

-  А ось послухай! (Співає.)

 «Ніхто мене не любить, ніхто не поважає.

 Піду я у садочок, наїмся черв’ячків.

 А черв’ячки чудові, всі різнокольорові.

 І я їх буду їсти — ням-ням-ням-ням-ням-ням!»

                             Всі сміються.

-  Тому не хвилюйтеся, всі вчителі дуже добрі, кожен дітям несе своє серце на долоні, щоб віддати його нам. У школу ідуть тільки за покликанням. Я в цьому впевнена. Та й мій старший брат може це підтвердити. Він вчиться на «відмінно» і його всі дуже поважають і люблять.

-  Воно то так. Але все-таки якось страшнувато. Це ж не молодші класи. Завдань буде більше...

-  Так, завдань буде більше, та не забувай, що і ми підросли, стали старшими і це нам під силу. Головне старатися, працювати наполегливо — і все буде чудово.

               Представлення класного керівника.

Клятва

Учениця. Вступаючи в ряди учнів середньої школи, перед обличчям своїх товаришів, батьків, вчителів урочисто клянусь:

-         Біля дошки стояти, як кращий воротар, не пропускаючи повз вуха жодного питання, навіть найбільш важкого і підступного.

Разом. Клянусь!

-         Не доводити вчителів до температури кипіння – 100 градусів за Цельсієм.

Разом. Клянусь!.

-         Бути швидким, але не підвищувати швидкості до 60 км/год при пересуванні шкільними коридорами.

Разом. Клянусь!.

-         Витягувати із учителів не жили. Витискувати не піт, а міцні знання і навички.

Разом. Клянусь!

-         Бути гідним своєї першої вчительки.

Разом. Клянемось! Клянемось! Клянемось!

Ну, от і все. Закінчується свято,

            Усіх чекає радісна пора.

             І буде сміху й радості багато,

             Бо на канікули йде дітвора.

              Дзвінко й весело дзвоник лунає,

              В цьому році — останній для нас.

              Дітям радісно він сповіщає,

              Що уже на канікули час.

               Вже чекає нас літечко-літо

               І веселі забави та гра.

               Ліс і річечка, сонцем зігріта...

               Це чарівна, казкова пора!

               Ми бажаємо всім відпочити,

               Сил набратися і підрости.

               Оздоровитись і загоріти,

                Й знову в вересні в школу прийти!

               Ну і самі останні слова:

               Школа наша початкова,

               Прощавай і будь здорова.

               Нових діточок стрічай

               Та й про нас не забувай!.

                        Лунає пісня